Де закінчується виживання і починається колабораціонізм?

Слово «колабораціонізм» народилося 1940 року, коли маршал Петен після капітуляції Франції публічно закликав до співпраці з Німеччиною. Нейтральне слово швидко стало тавром: у кожній окупованій країні були свої петени і квіслінги — і свої суперечки, хто зрадив, а хто рятував людей. Через вісімдесят років воно повернулося в Україну вже не як історія, а як стаття Кримінального кодексу. Де межа між зрадою і спробою вижити? Чому саме в роки Другої світової співпраця з окупантом стала тавром? Хто має право виносити вирок колаборантам: суд, суспільство, історики, наступні покоління? Чому співпрацю з нацистською окупацією ми називаємо колабораціонізмом, а співпрацю з радянською — просто життям? Що робити з цим після деокупації Криму й Донбасу — судити людей, які щиро вважають себе невинними? І чи готове до цього українське суспільство? Про колабораціонізм минулого і сьогодення говорили історик Віталій Ляска та Віталій Михайловський, доктор історичних наук, професор Київського столичного університету імені Бориса Грінченка